Волноваха

Written by on 03.07.2017

Вітаю вас, в ефірі рубрика «Я – Місто», в якій кожне місто говорить про себе саме. Воно по-своєму живе, має свій характер і говорить своєю мовою. Сьогодні говорить Волноваха.

Я – Волноваха, і я – Україна, Донецька область. Ще не минуло ста років, як мене офіційно назвали містом. Стою я на середині шляху між Донецьком та Азовським морем, і мене прозвали південними воротами Донбасу. Назва ж моя походить від річки Мокра Волноваха, а це – права притока ріки Кальміус.

На землях моїх люди селились ще в епоху бронзи , про те свідчить розкопана кам’яна гробниця. А ще знайшли кам’яну бабу, яку лишили кочівні племена.

На початку XIX ст. на моїй сучасній території з’являються перші переселенці і починають створювати нові села. В 1802-му 300 жителів села Велика Каракуба переселилися і утворили нове поселення на річці Мокра Волноваха, за сім верст від її витоків, і назвали – Волновахою.

А ще іноді мене називали Бугас-Волноваха (через близьке сусідство села Бугас). Засновували поряд села Платоновка, Карлівка, і туди переселялись люди з Київської, Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній. А у 1860-х рр., якраз після скасування кріпосного права, на Донбас переселяються в пошуках кращого життя селяни з Орловської, Воронезької та Курської губерній.

Мене ж заснували у зв’язку з будівництвом залізничної ділянки Оленівка-Маріуполь. Навесні 1880-го біля витоків ріки Мокра Волноваха почали прокладати залізничну колію, збудували водокачку. 16 березня 1881-го заклали будинок станції, і от станції присвоїли назву річки Волноваха. А згодом так і називають селище.

Два перших десятиріччя я залишаюсь невеликою лінійною станцією, звідси відправляли хліб та сільськогосподарські продукти. А до маріупольського порту проходило донецьке вугілля. З кінця 19 століття, коли зростають металургійні заводи, а з ними і транзитні вантажі через мене – адміністрація починає вдосконалювати мою станцію. У 1891-му встановили телеграфний зв’язок. У 1895-му збудували нарешті невеличкий вокзал, а не просто станцію, потім паровозне депо. Але саме селище зростало повільно все ж. У 1900-му через мене між станціями Юзівка і Маріуполь проклали другу колію, потім нове паровозне депо, і новий вокзал відкрили. Відкрили однокласну школу, а для неї виділили аж половину одноповерхового приміщення, бо другу половину займала церква. А у 1908-му сюди з Дебальцевого перевели школу артільних старост.

Тож на початку ХХ ст. у нас було 45 дворів, а в них проживало 250 жителів. А коли у 1911-му побудували нову лінію водопостачання з водонапірною баштою – населення починає прибувати.

Перша світова принесла злигодні людям. Голод, розруха і важкі умови праці посилюють ненависть до царизму. Робітники депо проводили революційну пропаганду серед залізничників і поширювали соціал-демократичні прокламації.

У жовтні 1920-го у нас встановилась радянська влада. Із хорошого: відкрили початкову школу і дитсадок. У 1923 році після того, як об’єднується моя станція і село Платонівка в одне селище Волноваха, – мене зарахували до категорії селищ міського типу і включили до складу Стрітенського району. У 1925 році відкрили семирічну школу.

У 1932-1934 рр. мою залізничну станцію реконструюють, а наступного року станція стала центром Волноваського відділення Південно-Донецької залізниці.

У 1939 р я з’являюсь на карті, і до мого складу увійшли сусідні села Платоновка і Карлівка, хутір Мар’янівка та станція Волноваха, загальна кількість населення – 15261 житель.

Ще до війни у нас було збудовано дві нові середні школи, лікарня, дитсадок, дитячі ясла, фабрика-кухня, стадіон, понад 100 житлових будинків, гуртожиток для молодих робітників залізниці. А ще працювали дві лікарні та поліклініка. Ну і будинок культури, палац культури, бібліотека.

Окупація німецькими загарбниками тривала з жовтня 1941-го до вересня 1943-го. За час війни населення моє скоротилось. Та потім відбулось і останнє масове переселення до мене – приїхали переселенці з Київщини. Поступово відновлюють паровозне і вагонне депо, станційне господарство. Будують клуб і млин, і поступово один за одним кілька заводів. Залізниця переходить на електричну тягу, і зводять енергетичний вузол та нову будівлю залізничного вокзалу.

У 70-80-х роках мене переплановують і облаштовують. З’являються нові школи, краєзнавчий музей та багатоповерхові житлові будинки, які оснащуються газопостачанням.

В часи незалежності я стала одним з найбільш розвинених районних центрів Донбасу. Традиційно лишились основними підприємствами локомотивне та вагонне депо, залізнична станція «Волноваха», а ще фермерські господарства з вирощування та переробки сільськогосподарських культур. А ще старожили пам’ятають, що 1938-го у мене народився Володимир Команов, космонавт і конструктор ракетно-космічного напряму.

А вночі на 22 травня 2014 року між Великоанадолем і Володимирівкою сталось бойове зіткнення бойовиків ДНР з українськими військовими 51-ї механізованої бригади. Як стверджували очевидці, бойовики приїхали на інкасаторських авто ПриватБанку, стріляли з гранатометів, кулеметів і переносних зенітних ракетних комплексів. Тоді загинуло 16 військових.

7 липня 2014-го після перерви у два місяці над міською адміністрацією замайорів український прапор.

13 січня 2015 року внаслідок теракту бойовиків ДНР загинуло 12 мирних жителів. Обстріляли автобус з людьми, а робилось те з Докучаєвська, для картинки ЗМІ терористів і російських журналістів.
У травні 2015 року у нас зареєстрували громаду Української Православної Церкви Київського Патріархату, а у жовтні знесли пам’ятник В. І. Леніну.

У 2016-му святкували моє 135-рiччя. 3672 мешканці принесли 2227 українських рушникiв і створили ланцюг єднання — «Донбас — це Україна» завдовжки 4507 метрiв. Для цього рекорду рушники привозили з різних куточків України. Було дуже гарно!

Якось археологи постарались і розкопали у мене Могилу Гончариху – одну з найвищих точок приазовської височини і найвищу точку Донецької області.

Платоновську Свято-Духівському церкву згадують у 1835 р. Церква була дерев’яною, на кам’яному фундаменті, та мала дзвіницю. У 1934-му в церкві розмістили клуб, який діяв до 1941 рік. Церковні дзвони були зняті, ікони та іконостас жителі рознесли по домівках. У 1942-му у церкві відновилася служба. У 1958-му поруч з церквою почали будувати школу, а за два роки церкву закрили, як не придатну для подальшої експлуатації.

А ще у мене є Музей лісу – але він не під відкритим небом, а в будівлі, побудованій фон Граффом у 1853-му. А навпроти музею і пам’ятник йому стоїть.

Чим же відомий цей фон Графф? У 1843 році заснували і Великоанадольський ліс, і Великоанадольську нижчу лісову школу. І от цей Графф, розуміючи, що без підтримки місцевого населення справа лісорозведення може бути загублена, вибрав п’ятьох сільських хлопчиків, які, за його задумкою, повинні були продовжувати його справу. Вони жили в школі, навчалися і допомагали вченому в його експериментах з вирощування лісу в степу. А фон Графф побудував систему навчання на військовий лад і навіть присвоював випускникам школи військові чини. Така форма навчання проіснувала аж до 1917 року.

Будівля лісової школи, побудованої ще при фон Граффові, до наших днів не збереглася: час все-таки. Зате залишився фундамент, і на ньому у 1900 році звели нову будівлю, в якій зараз розташувався факультет механіки Великоанадольського лісового коледжу.

Таких технікумів нарахували усього сім, але Великоанадольський – найстаріший навчальний заклад України лісового профілю, крім того, це єдиний коледж, який займається питаннями степового лісорозведення і розташовується в степовій зоні.

Технікум не просто найстаріший, там ще довгі роки студенти з викладачами збирали найбільшу колекцію ШИШОК в Україні! А найбільша шишка колекції – це шишка сосни Культера, що виростає в Північній Америці. При падінні з дерева сила удару такої шишки досягає 400 кг. Найменша – шишечка біоти – всього 1,5 см в діаметрі.

З Вами була Волноваха. Озвучила Волноваху Юлія Похил. Волноваха завжди на сторожі південного кордну Донбасу, а вже скоро з вами говоритиме ще одне, особливе місто. Почуємось на Блогер фм!


Continue reading

Current track

Title

Artist

Background
LIVE STUDIO